„Кохання - це збудження певних центрів головного мозку, що супроводжується викидом гормонів, що спричиняє прискорене серцебиття і запаморочення голови” – так сказав один мій знайомий. Це визначення правильне. „Кохання – це окрилене відчуття, що змушує нас жити заради тієї єдиної…” – так сказав один поет. Це визначення теж правильне. Що ж воно таке це кохання? Я не знаю. Та знаю, що його не існує. Не подумайте, я не зневірений одинак. Просто кохання – це лишень слово, а кожен розуміє під ним своє. Для одного – це тваринна пристрасть, сексуальне тяжіння. Для інших це таємне приховування своїх почуттів, ще для інших – це одруження. Тобто не існує єдиної думки. Більшість гадає, що зустрівши людину, відчувши щось всередині грудей, вони закохались. Та раптом через місяць це відчуття пропадає. Дехто одружується, хоча в душі немає теплих почуттів, та живе зі своєю парою десятиліттями. Багато поетів, філософів, біологів, намагались вивчити це неймовірне явище природи, яке властиве тільки кільком ссавцям. І якщо біологи все ж досягли якоїсь єдиної думки, то решта суперників боротимуться вічно і шукатимуть своє кохання. Біологи заявляють, що кохання – це прив’язаність певних індивідів за кількома факторами. У всіх випадках в кров викидається певний гормон, що викликає надзвичайно приємні почуття. У різних людей запас цього гормону різний, тому і кохання триває по різному довго. Якщо люди встигають пізнати друг друга доки діє гормон, вони неодмінно залишаться разом на довго. Цей гормон виробляється і при значному фізичному навантаженні для полегшення роботи. Тому у спортсменів проблеми на цьому фронті. Вони бідні на почуття. Та не всі.

Крізь століття до нас донеслися неймовірні легенди про силу, що рвала всі перепони і єднала серця. Про те неймовірне почуття, що змушувало стрибати в море десятки молодих дам. Про ману, що змушувала виживати солдат заради єдиної, тієї, що вірно чекає вдома. Це почуття завжди було з нами – кохання. Та якщо дельфіни кохають лише сексуальних партнерів, то людина навчилась кохати і чоловіків, і жінок; і красивих, і страшних; а іноді люди закохуються у неживе.

Мені довелося відчути щось схоже. Це було давно. Ще в третьому класі. Навряд чи це можна назвати коханням. Та мене паралізувало, кидало в піт, я не міг говорити і був постійно щасливий, коли моє око могла бачити її, ту людину, що так мучила мене. І я казав про це, вона не вірила, або не хотіла чути. Зараз пройшли роки, а я все одно думаю про неї і вже не хочу їй казати. Я щасливий від цього відчуття і не хочу руйнувати створений мною образ.